БОГДАН БОНДАРЕНКО
Ця історія справді вражає. Тільки уявіть: 22–річний француз добровольцем приїхав захищати Україну та вступив до лав Інтернаціонального легіону ЗСУ. Для Андреаса Галоцці слова “свобода”, “справедливість”, “честь”, які багато хто давно викреслив зі свого щоденного лексикону, виявились не порожнім звуком. —
… Він народився у Фонтенбло, що менш ніж за годину їзди від Парижа. До української столиці це — плюс–мінус 2 400 кілометрів. Однак, коли у 2022 році Росія розпочала повномасштабне вторгнення, Андреас не міг вдавати, що його це не стосується. По–перше, він навчався на історичному факультеті та цікавився геополітичними процесами. По–друге, мав за спиною службу в парашутно-десантному полку. По–третє, був вихований на ціностях, що не дозволяли мовчки спостерігати за агресією Росії проти України.
“Коли президент Зеленський закликав усіх добровольців допомогти, Андреас вирішив поїхати”, — розповідає Ukrainian People його мама Едіт Галоцці. Вони признається, що була проти такого рішення сина і не хотіла відпускати його на війну. Щоправда, потім він вдався до хитрошів: сказав, що їде до своїх друзів в інший регіон, тому якийсь час не виходитиме на зв’язок. А насправді вирушив до східного кордону. І коли жінка знову почула знайомий голос у телефоні, це була фраза: “Мамо, я в Україні!”
Мабуть, у той момент в Едіт Галоцці земля мала поплисти під ногами. Втім, мати прийняла вибір сина й надалі всіляко підтримувала його з родиною. “Я зрозуміла причини, через які Андреас поїхав, — зазначає француженка. — Йому було нестерпно бачити, як невинне та беззахисне населення масово вбивають сили, незалежно від їхньої назви”. Відтоді життя жінки кардинально змінилося: вона щодня чекала одного — повідомлень від найріднішої людини. Перед виходом на кожне завдання — тобто місію — й опісля син писав. Ну, щоб мама менше хвилювалася.
“Андреас був професіоналом, ніколи не надавав інформації, яка могла б поставити під загрозу його самого і його товаришів, — підкреслює Едіт Галоцці. — Я навіть не знала точно, де саме він перебуває. Мені лише було відомо, що на сході, біля Харкова, і все… А ще Андреас розповідав про Україну та українців, стійкістю яких захоплювався та вважав “неймовірними”. Він пишався тим, що боровся за них”.
Бодай про якісь деталі служби родина довідалася згодом — коли Андреас приїхав додому на Різдво 2022 року. Хіба можна передати радість матері, коли вона змогла знову побачити та обійняти сина?! У військовій формі, неголеного, з жовто–блакитним браслетом на руці та в окулярах, з–під яких на неї дивились такі рідні очі. Навіть йоркширський тер’єр неабияк тішився, стрибаючи довкола власника великих чорних берців…
Тоді, власне, стало відомо, за що сина нагородили першою медаллю. “Він та інші хлопці спали, коли їх розбудив жахливий шум двигуна та гуркіт гусениць, — переповідає Едіт Галоцці.— Андреас побачив під вікном гармату і сам танк. Ворог їх не помітив. Андреас застрибнув у свої черевики, взяв гранатомет, вийшов і став навпроти танка, опинившись лицем до його башти. Попросив свого помічника зарядити гранатомет, а потім вистрілив та знищив цей танк. Він врятував життя собі й своїм товаришам”.
На жаль, відпустка дуже швидко закінчилася й довелося прощатися. 15 січня пані Едіт відвезла сина в аеропорт. Вдивляючись у його струнку фігуру, що віддалялась, мати, мабуть, відганяла від себе погані думки. Хто б міг тоді уявити, що це буде їхня остання зустріч…
Коли Андреас вирушав на чергове завдання, матір сказала йому: “Нехай ангели захищають тебе, синку”. Домовились сконтактуватися через три дні, але… Він не вийшов на зв’язок. Хвилювання не було: ну, мало які там обставини могли виникнути. Це ж ві–і–і–йна! Не відписав зараз, відпише пізніше. Обов’язково. Вони ж домовлялись. І син завжди дотримував слова.
Того ж дня — 16 лютого 2023 року — Едіт Галоцці подзвонили з незнайомого номера. “Коли я побачила код України “380”, моя кров застигла, — пригадує жінка, яка в той момент була на вулиці.— Людина, котра зателефонувала, говорила англійською. Стало зрозуміло, що для дзвінка була якась серйозна причина. Я запитала, використовуючи ті кілька слів англійською, що знала: “Is he died?“ На жаль, у слухавці я почула: “Yes, I’m so sorry…”
Хтозна, що в той момент подумали перехожі, але Едіт Галоцці не стримувала емоцій. Те, чого вона найбільше боялася, трапилося. Її Андреас загинув на війні. Свідомість пручалася цій новині, але вона відлунювали, здавалось, із кожного куточка. Тільки в 2020 році помер батько майбутнього воїна, а тепер не стало і його самого. Поховали французького добровольця 12 березня 2023 року на цвинтарі в Сен-Валеріан у Бургундії, де той жив у дитинстві. На прощанні, що зібрало сотні людей, багато українців, друзів Андреаса та незнайомих, була присутня й офіційна делегація посольства України в Парижі.
Згодом серед речей покійного виявили два зворушливих послання. Одне з них не можу не навести (одразу перепрошую, за довгу цитату), адже тоді портрет Андреаса Галоцці залишиться без дуже важливого штриха. Це фактично останні його слова незадовго до смерті, що вже дихала в спину воїну…
“Моя найдорожча мамо, люба родино, мої вірні друзі. Для мене війна скінчилась, але я ні про що не жалкую, я бачив достатньо героїзму і страхіть.
Я молюсь, щоб ваша доля була більш милостива. Наше життя — коротке. Я вдячний небу за всі радості, за все щастя і випробування, які приготувала мені доля.
Моє життя було чудове і майже насиченим.
Ці декілька фраз будуть моїми останніми. Я прожив свої останні години, переглядаючи усі фото з вами, мої дорогоцінні спогади.
Лише чудо могло б мене врятувати. Я знав, що це завдання могло бути занадто небезпечним, однак я чоловік впертий, я б не дозволив своїм друзям їхати в самісіньке пекло без мене.
Війна робить людей божевільними. Я виконав свій обов’язок, відстояв честь Франції, України і Європи. Я не відчуваю жодних докорів сумління через свій від’їзд в Україну, я знайшов сенс свого життя та своїх переконань. Єдине, про що жалкую, можливо, це те, що я не мав часу покохати когось усім своїм серцем.
Я сподіваюсь ви знайдете сили мене пробачити, і можливо, Господь, розлучивши нас на цій землі, знову з’єднає на небі або в десь-інде.
Не забувайте ніколи солдатів, які загинули за праве діло.
Я ніколи вас не забуду, я люблю вас”.
… Через деякий час після смерті сина Едіт Галоцці приїхала в Україну. Вперше — у 2023 році, потім — у 2024–му і 2025–му. Загалом француженка п’ять разів побувала в нашій країні. Звісно, відвідувала Майдан, де тепер поруч з іншими побратимами, які загинули на війні, стоїть фото і прапорець Андреаса.
“Для мене було життєво важливо познайомитися з Україною, з українцями, з цією країною, яку я не знала, з цією країною, для якої Андреас віддав усе, що мав, аж до останньої краплі крові, — каже Едіт Галоцці.— Я мусила здійснити ту подорож, як це зробив він…
Тоді я зрозуміла, чому Андреас любив цю країну і її народ. Я була вражена, відкривши для себе багатство України, її сільську місцевість, яка нагадує французьку, велич її культових споруд. Краса українців та сила і рішучість, що можна побачити в їхніх очах, вражають…
І ще одна моя думка. Знаєте, ми всі хочемо демократії. Тож я переконана: якщо ми любимо нашу демократію, то нас має непокоїти війна в Україні, бо саме демократію топчуть, ранять та вбивають. Українська демократія — це наша демократія, а війна в Україні — це наша війна”.
Наприкінці пані Едіт призналась також, що колись Андреас обіцяв повезти її до Харкова, що так зачарував молодого француза. Тепер його матір каже, що обов’язково відвідає це місто, обіцяючи вже покійному синові здійснити ту мандрівку. І я можу висловити здогад чому: там залишилась часточка його щирого, великого та неймовірно хороброго серця.
P.S. Андреаса Галоцці посмерто нагородили орденом “За заслуги”. У червні 2024 року його вручив матері героя посол України у Франції.
Немає коментарів:
Дописати коментар